Галина Мельник: Коли кажу, що каратистка, то мені не вірять

Галина Мельник: Коли кажу, що каратистка, то мені не вірять
21.03.2019

З 28 по 31 березня в Гвадалахарі (Іспанія) відбудеться 54-й Чемпіонат Європи з карате. Українських каратистів буде представляти на ньому і львів'янка Галина Мельник, яка на останньому етапі Серії А в Зальцбурзі завоювала бронзову нагороду. Спорт 24 взяв у неї велике інтерв'ю, деякі моменти з першої частини якого ми і пропонуємо вашій увазі.

Галина розповіла про її шлях у карате, спарингах з хлопцями та досягнення, хобі, а також про можливості стати  моделлю.

– У Вашій сім’ї ще є спортсмени?
– Я перша спортсменка.

– Коли та де почали займатись карате?
– Починала займатись в клубі "Арей". Ще в першому клас до нас прийшла жінка, яка роздавала листівки про клуб. Зразу сказала мамі та татові, що хочу на карате. Вони відповіли, що це не для дівчат і не жіночий вид спорту, тому не піду. Через рік мій друг і сусід пішов на карате. І його бабця просила, щоб ми ходили вдвох. Так і почала займатись. У 18 років, коли вступила в університет, перейшла в клуб "Юніон". З 14 років в збірній України.

– Якою Ви були тоді спортсменкою?
– Я завжди була тихенькою. Займаюсь – то займаюсь, вигравала – то вигравала. До мене десь ставились, як до дівчинки. Хлопцям завжди більше діставалось. Я десь рік була єдиною дівчиною в групі. Але це дало можливість краще розвиватись. Хлопці сильніші та швидші, тому ти вимагаєш від себе більше, щоб не відставати. Тому коли виходиш на бій з дівчиною, зразу це відчуваєш. Навіть зараз віддаю перевагу спарингу з хлопцями.

max.jpg

– Іншими видами спорту займались?
– В школі грала у волейбол, була капітаном команди. Це ми тільки між школами грали. Ходила на байдарку два роки, але тільки для себе. Постійно їздила в Наварію. Мені подобалось приходити, сідати та плавати. Одного разу їздила на змагання, але нічого не виграла. Люблю скелелазіння в приміщенні. Тепер відкрила для себе сквош.

– Хто був першим тренером?
– Це була жінка. Тетяна Ушакова, майстер спорту України з карате, 3 дан (SKIF) – чорний пояс. Досягнення – перше місцем у куміте міжнародного турніру International karate Association "Hachi-o-Kai" у 2000 році. З нею я працювала до 18 років.

– Після зміни клубу тренування сильно змінились?
– Після переходу в "Юніон" до Антона Нікуліна почала тренувати всю техніку. Не було такого, що робиться акцент на чомусь одному. Буквально робимо все. Немає такого, що ти добре б’єш ногою і будеш тільки її розвивати. Ти маєш стати універсальним бійцем і мати все. Раніше я працювала тільки в одні стійці, і поміняти її було складно. Зараз, в залежності від суперника, можу міняти стійки. В Нікуліна ігровий підхід, ми завжди використовуємо ігри на реакцію, кмітливість. Було тяжко перебудовуватись, і з деякими моментами досі боремось.

m2.jpg

– Було колись бажання покинути карате?
– В 14-15 років хотілося. Всі твої друзі та однокласники йдуть гуляти, а ти мусиш тренуватись. І так кожного разу. Відповідно, в деяких моментах ти теж хочеш піти гуляти і думаєш, навіщо тобі те карате. В цей час батьки зіграли велику роль, і не давали можливості іти гуляти та відправляли на тренування. Я їм дуже вдячна, бо те, що зараз маю – завдяки їм. Багато моїх одноклубників тоді залишили спорт, і тепер жаліють, бо це був втрачений час. Можливо, ще через те, що йшли геть одноклубники і я хотіла піти.

– Коли остаточно зрозуміли, що буде займатись карате професійно?
– Після першого чемпіонату Європи серед дорослих в Туреччині у 2017 році. В мене був дуже важкий поєдинок, мала зламаний ніс. І тоді щось змінилось. Чи образливо було, чи щось інше, але це мене дуже розізлило. Потім восени я вже взяла третє місце на турнірах Прем’єр-ліги. Добре, що перелом був без зміщення, і тепер не видно. Тоді лікар приховав факт перелому, сказав, що просто сильно вдарили. Я прокидаюся зранку з сильним болем. І як аватар синя. Краще було не підходити до дзеркала. Про те, що перелом, дізналась у Львові після рентгену.

– Чому саме спортивним карате?
– Тоді не думала про це, пливла по течії. Починала з традиційного карате. Але коли почала розвиватись, вирішила займатись спортивним.

– Як вчилися в школі?
– Добре. Краще середнього, була одна 8, а все інше 9, 10, 11. Добрі оцінки були з малювання, біології (дуже її любила). Досі малюю. Маю два блокноти з малюнками. Ще мама мені купує великі картини, які треба самій розмальовувати. Малюнки до спорту не мають відношення. Більше квіти, пейзажі. Це наразі як хобі, що розслабляє. Малюнки – це тільки для мене, нікому не показую.

– Чим ще захоплювались?
– Крім відвідування гуртка з малювання, була в "Пласті". Але не довго, десь рік чи два. Він був як гурток, ми залишались після уроків, вчились вузли в'язати, вивчали природу, орієнтуватись на місцевості. Навіть брала участь в змаганнях з орієнтування, де перемогла.

– Про що мріяли?
– Усі питали, коли закінчувала школу, "що далі?", "ким будеш?", "куди вступаєш?". Я дуже хотіла піти вчитись на дизайнерку. Напевно і пішла б, якби не батьки. Вони завжди добре ставились до того, що я хочу, постійно підтримували. Переконали, що в мене у спорті все добре. Напевно, бачили перспективи, і вмовили поступити в Університет фізичної культури. Диплом писала про людей з інвалідністю в карате. Оцінювала їх участь в змаганнях. Було опубліковано пару моїх статей на цю тему. Матеріалу все більше та більше, щоб продовжити досліджувати, але часу все менше.

– Який бій найбільше запам’ятався?
– В Токіо за бронзу. Коли ти виходиш битись, то вся увага на вас. А це Токіо, багато глядачів, класна атмосфера. Я виграла завдяки класному удару з розвороту в корпус. Це теж дуже класно.

– Найемоційніша перемога?
– Коли зайняла перший раз третє місце на етапі Прем’єр-ліги. Я програла за вихід у фінал і здобула третє місце (вересень 2013 року, Нідерланди, в категорії -61).

– Яка головна нагорода в кар’єрі?
– Третє місце на чемпіонаті Європи (42-ий чемпіонат Європи серед кадетів, юніорів та молоді з карате WKF у 2015 році). Але для мене кожна Прем’єр-ліга та Серія А – це важливі нагороди, бо там б’ються найсильніші спортсмени світу.

– Часто передивляєтесь свої бої?
– Так. Сама аналізую, не тільки з тренером. Дивлюсь де удар зайшов, який саме. Прокручую це в голові, обдумую як треба було повестись в тій чи іншій ситуації. Переважно знаю, яка спортсменка, що виконує.

– В рейтинг часто дивитесь?
– Кожного першого числа, завжди. Але і так можу зайти, оку приємно.

– Чи є тиск зі сторони – дівчина має одружитись, народити дітей?
– Звісно є. Батьки бачать, що спорт іде добре, тому не мають питань. А родичі часто говорять так. Я нікуди не поспішаю. У мене зараз почався хороший період, тому треба працювати. Особисте життя треба відсунути на другий план. Антон Нікулін завжди каже, що є хлопець. Мені потім пишуть з питаннями чи є, хто він. Хлопця немає, наразі маю чим зайнятись.

– У нас часто можна почути, що карате – це не жіночий вид спорту…
– Коли кажу, що каратистка, то мені не вірять. Кажуть, що гімнастика або волейболістка.

m5.jpg

– А якими є українські каратистки?
– Можливо фотомоделі, які б’ються, бо в нас всі дівчата дуже красиві. Я колись була моделлю в 10-11 класі. Пробувалась в модельному агентстві, ходила по подіумy під час Lviv Fashion Week. Але тренування збігалися з показами, тому вибрала карате.

Джерело: Спорт 24

Читайте також

Відгуки до матеріалу

Авторизуйтесь для того, щоб залишати свої коментарі та голосувати: Авторизація

Реклама

Відео

Інше відео

Реклама

Facebook